До Вашої уваги вірші зі збірки "З глибини Криничної душі"
Журавлі
Облюбували місце журавлі.
У тітки Насті на стовпі, високо.
Облюбували, й кожної весни
З країв далеких прилетять до дому.
І стомлені від болю крила їх,
Адже шляхи додому не близенькі.
Летять, курличуть криком журавлі.
Стрічай їх радо, Україно – ненька!
Стрічай, вбирай вінок весни,
Співай їм гарної веснянки.
Вертаються до дому журавлі
З країв далеких, до своєї хати.
Тепер вони удвох у цілім світі.
Ділитимуть і радощі, і біль.
Усе прекрасне розділять між собою,
Як ділять люди радо хліб і сіль.
Мамина скриня
У скрині мами всякого нажитку.
Хустки тернові, рушники старі,
Які ще вишивала моя бабця –
На образи квітчала вона їх.
Облиняні нитки на сонці вигорали,
Багато років квітли на стіні,
Тепер ми їх із скрині діставали,
Вдивлялися на витвори старі.
Дістала вузлик, зв’язана хустинка,
На самім дні, в куточку, в стороні.
Я взяла вузлик, там вишиванка –
Вона відразу сподобалась мені.
Сорочка гарна, дуже до лиця.
Червоними і чорними нитками.
Її вже вишивала матінка моя
І я тепер пишаюсь чисницями.
У кожній квітці ніжності, тепла.
З любов’ю ця сорочка вишивалась.
Напевно, знала, матінка моя,
Те, що колись у спадок передалось.
Мамі
Ластівко моя, ти сивочола.
Ніжна і привітна, як завжди.
Я спішу до тебе із поклоном
І склонюсь тобі – до твоїх ніг.
Я прийду до тебе рано – вранці,
Чи над вечір прилечу.
Ти завжди мені про все розкажеш,
Чи про радість, часом про біду.
Мамо моя, матінко рідненька,
Ніжна чарівниця ти моя,
Скільки раз я диву дивувалась,
Як же ти справляєшся одна.
І город, і птиця й господарство
Ти завжди у всьому даєш лад.
Хата зацвітає вся квітками,
Коли бачу радість на вустах.
Вибач, що так часто й одиноко,
Сумувать приходиться тобі.
Я тобі завжди рідненька, мамо,
Кожен раз спішу допомогти.
Ввечері зберемось всі у хаті,
Сядемо за прибраним столом,
Повечеряєм, ще й пісню заспіваєм,
Хлібом, сіллю всіх пригостимо.
Моїй донечці
Знов дорога мокра від дощу.
Знову жовте листя облітає.
Знов по тротуару я іду
В голові думки свої листаю.
Скоро донька йде в дев’ятий клас.
Знову день народження у неї.
Хочу привітати її так,
Щоб на все життя запам’ятала!
Боже, боже, як же час летить!
Ніби ще недавно колисала.
А тепер, як гляну, аж боюсь,
Що така доросла вона стала.
Чорні очі, коси до плеча,
Губи, як трояндові листочки.
Хочу, щоб щаслива ти була
І любила так, як ти захочеш.
Щоб раділа дню, який настав,
Щоб раділа друзям своїм щирим.
Щоб ти гарною й веселою була
І до тебе доля посміхалась.
Батьківська
хата
Батьківська хата на краю села.
Доріжка золотом усипана до неї.
Стоїть, як чаша на краю стола
Красива, чиста, прибрана, весела.
Горіхи білоногі, кучеряві,
Розквітли над дорогою в рядку.
А там каміння білозубо зустрічає.
Щебече жайворон у маминім садку.
Калина біля хвіртки розцвітає,
Бджола трудяга, перші соки п’є.
Цей кущ калини мене все зустрічає
І проводжає він мене.
Весна в тюльпанах, у бузку, в нарцисах.
В трояндах літо – пахнуть барви всі.
Там чорнобривці, там купчаки, там айстри,
Там гладіолуси торцують до гори.
Косарики, волошки й матіола.
Солодкий запах аж п’янить усіх,
А мальви стрункі, немов дівчата,
Стоять собі у танці запашним.
Господа мамина, вся прибрана квітками,
На стінах всюди квітнуть рушники,
А постіль заквітчана подушками
Там квіти пахнуть, ніби як живі.
Батьківська хата, всіяна теплом,
І добрим словом, і порада щира.
І я спішу до тебе знов і знов.
Батьківська хата ти для мене мила.
Доля моя
Доля моя світла і печальна.
Доля моя сповнена тепла.
Скільки в ній було розчарування?!
Скільки болю, стільки й каяття.
Все в житті проходить, все минає,
Пролітають роки молоді.
Лиш тоді думками полинаєм,
Щоб іще зробити у житті.
Зустрічаю доньку я зі школи,
Розповість, що в класі в них було.
Приголублю, поцілую ніжно.
І накрию я своїм крилом.
Доля моя, ти завжди все знаєш,
Знаєш наперед без перешкод,
Тож пошли мені, тебе благаю,
Щиру Віру, Надію і Любов.
Щоб усі були у нас здорові,
Щоб раділи дню, що вже настав.
Щоб не було бід і горя,
І щоб Бог нам тільки радість посилав.
А мене купала доля у любистку,
У чабреці, у м’яті, у росі.
Дощем вмивала і співала пісню,
Яка звучить у серці до сіх пір.
Мені подобалось усе на цьому світі
І світлі ранки й зорі в небесах.
Мені подобалось, коли співає дзвінко
Веселу пісню дуже ранній птах.
Мені подобалось, як хата пахне хлібом,
Як руки мамині надоять молока.
Мені подобалось усе на цьому світі.
Бо я щасливо й радісно жила.
Село моє,
Василівка
Село моє – криниці глибина.
Це наша мальовнича Україна.
Це щедра нива, родючості земля,
В якій росте добро зеленокриле.
Село моє – перлина на Поділлі
Красою промениться звідусіль.
В історії написано і вивчено,
Що заснував таке село – Василь.
Велична назва звучить дзвінкоголосо.
Нехай почують всі про це село.
Нехай у дзвонах пісень красивих
Лунає пісня про моє село.
Нехай до неба, аж мороз по шкірі,
Солісти заспівають гімн села.
Нехай почують і в селі, і в місті,
Що Василівка в нас така одна.
Моє село – це щебіт соловейка,
Це роси ранньої зорі.
Моє село – це плюскотіння річки,
Це верби, що схились до води.
Всім трударям моєї Василівки
Вклонюся я до самої землі.
Бо ви багаті не золотом і сріблом,
А добрим словом і хлібом на столі.
Пишається
Василівка Василями
Село моє в вінок садків убралось,
Розквітло, забуяло, розцвіло.
Село моє ожило і піднялось,
Бо зветься Василівкою воно.
У ньому гарні люди проживають,
Тут молодь гомониться, копотить.
Село моє славетне Василями.
Тут майже в кожній хаті є Василь.
Василь – це цар, победоносець,
Який за діло взятися гаразд.
Він всім порадить, чи допоможе.
Бо він в нас дуже мудрий голова.
Село вже гріється блакитним газом.
Шкільний автобус школярів везе.
Дитячі ясла – заслуга Васильова.
Це діло Марцинюк Василь веде.
Оркестр грає польку і слов’янку,
Танцюють люди під музики ці.
І дякують усі Марцинюкові,
Що він всім робить свято у селі.
Село моє розкинулось полями.
Там хлібороби трудяться на них.
Село моє славетне Василями
Тут майже в кожній хаті є Василь.
Святкує
школа ювілей…
У Василівці гарне свято!
Сьогодні в нашій школі ювілей!
І на столі пишається рум’яно,
Коровая підсмажений букет.
Усіх нас вивели ці стіни в люди.
Тут перші літери учились ми писать.
Табличку множення й вірші Шевченка.
Ми знали – це нам треба знать.
Я пам’ятаю перший клас
І перша вчителька
Полиною Трохимівною звали.
Для нас вона була взірцем для знань.
Букварик, першу
книжку, ми читали.
А далі другий, третій клас –
Раїса Дмитрівна – легенда у районі.
Народна вчителька, яка за довгий час
Три покоління вивела зі школи.
Просторі класи радо восени
До себе кликали – це наша «Альма Матер».
Це школа знань, яка свої ази
Вкладала в наші голови завзято.
Були у нас і радощі, і біль.
Були і двійки й бійки поза школу,
Але спішили кожен день сюди
Де нас чекала завжди рідна школа.
Допоки школа є – Живе село.
Це вже давно всі стали розуміти.
А школа, ця в якої ювілей
Ще має довго, довго і щасливо жити.
Присвята односельчанці Юхименко Валентині
Стрімкоплинно проходять дні.
Поневолі в роки виростають.
Ми старієм, а наші сини,
Підростають, мужніють, кохають.
В них у кожного доля своя,
З ними разом сміємось і плачем
І здається мені, що я
Найщасливіша на планеті.
Є у мене аж три «орли».
Старший лікарську справу жнивує.
Середущий у школі і вдома,
Помаленьку вчимось, хазяйнуєм.
А молодший в садочок дитячий
Кожен ранок із настроєм йде.
Бо він знає між діток у яслах
Веселіше йому буде.
Дуже швидко роки летять,
Дні на ніч свої крила складають.
Я пишаюсь, що ось так.
Ми у щасті життя проживаєм.
Шкільний
випуск
Шкільний поріг, усипаний трояндами.
Червневе сонце ясно світить нам.
І ми, усі, учителі, батьки й запрошені.
Всі відпускаєм наших соколят.
Летить! І вибирайте кожен долю.
Здобутками пишайтеся усі.
Летить і не забудьте рідну школу,
В якій навчали прагнути до мрій.
Для вас усіх ми серце віддавали
Учили вас, як правильно зростать.
У наших душах сонце заспівало.
Ми крила для польоту дали вам.
Нехай під ноги вам зірки падають.
Нехай здоровя ллється через край,
Нехай удача вас завжди спіткає.
Не буде горя, смутку і журби…
Спасибі, Вам, колеги мої милі,
За сина, щиро дякую, я вам.
Що ви його навчили поважати
Країну, Матір, Школу і свій клас.
Подрузі
Шевчук Н.
«Життя прожить – не поле перейти».
Ця давня мудрість вже пройшла віками.
То рясно квітне зеленню садів,
А то всихає під покровом граду.
Усе буває в кожного в житті.
Буває радість, а буває й смуток.
Буває, що від радості кричиш,
Буває, що від смутку болить в грудях.
Отак, і в тебе, подруго моя,
То світить сонце, то жалюча злива.
В житті закономірність є одна –
Полоска біла і полоска сіра.
Не падай духом, не плач і не проси.
Оцей девіз завжди тримай при собі.
Багато, що прийшлося пережить,
Це все життя, що зіткано з любові.
***
Очі світились від щастя.
Пісня лунала з грудей.
Хороше було і весело,
Дзвінко співав соловей.
Зорі намистом розсипались,
Місяць промінням світив,
Літній тихесенький вітер
Голови нам свіжив.
Ті поцілунки гарячі,
Ніжні обійми твої,
Я не забуду ніколи,
Як ти мені їх дарив.
Ніч покривала їх ковдрою.
Пахло травою кругом.
Тіло твоє пахло м’ятою.
Губи, солодким вином.
Солодко було і притомно,
Що ми колись розійшлись.
Ті почуття наші ніжні
У вузлик зв’язать не змогли.
Доля розвела дорогами.
У кожного сім'ї свої.
Але вечорами на фото
Я заглядаю твої.
Знаю, ми ще зустрінемось,
Вип’єм терпкого вина
І розгорнем книжку спогадів
Пам'ять завжди молода.
***
Минув вже рік і знову ми зустрілись.
Такі далекі і такі чужі.
Минув цей рік, а зорі не хилились.
Як рік назад, розсипані були.
Але розмова мала свій початок,
Було приємно чути ті слова.
Хотілося вдивлятись в твої очі,
В яких усмішка блискучою була.
Отож життя, як рік оцей проходить,
І ми старієм, день за днем летить,
Але у серці кожен залишає
Куточок юності, любові, теплих днів.
***
Калинові грона на корчі,
Переливом стиглості сміються.
Так не хочеться, щоб знов дощі
Заливали сльозами віконця.
Хочеться тепла й усмішок.
Хочеться ромашок і троянд.
Хочеться такого літа,
Що сочиться райдугою в нас.
Хочеться вернутись в юність.
Цілих двадцять років вже позад
Пролетів той час і ніби вчора
Бачу я ті зустрічі про нас.
Школа, іви, клумби із квітками.
Пахли веснами рясні садки.
Як тоді дорослими ми стали,
Знаю, пам’ятаєш тоже ти.
Нам тоді здавалось ми все вмієм,
Ми все знаєм, можем – що іще?
Безтурботна юність пролітала
І ставала у життя кільце.
Час летить, вже й сивина на скронях.
Розум ніби вже дорослим став,
Але та весна у вісімдесят сьомім
Незабутньою вишивається для нас.
***
Вже біль рубцює рани у гудзи
І вже душа не так болить ночами,
Коли так хочеться цю втрату
пережить,
Яка вигукує в висках про зраду.
І довгий вечір і короткий день
Осіннє павутиння заснувало,
А в голові вже крутиться тепер,
Що ми з тобою більше вже не пара.
Але у снах моїх ти, як завжди,
Хоча багато років вже потому.
То ніжно гладив руки ти мої,
А то побачення просив ночами.
Тепер я знаю ціну тим словам,
Тепер при зустрічі я навіть не
здригнуся.
І в твій зрадливий погляд я тепер
Уважно і глибоко подивлюся.
Вишні тебе
чекають
А пам’ятаєш, як колись в садку
Достигли вишні, аж гілки вгинались?
Я пригадала, як оту красу
Ми з ніжністю до себе пригортали.
Вишневий сік стікав по бороді,
Ми рвали вишні у відро дитяче.
Сміялись. Жартували і тоді,
На собі, я твій погляд упіймала.
Пройшли роки. І вишня та,
Вже виросла і трішки постаріла,
Але у пам’яті моїй вона
Глибокий слід назавжди посадила.
***
Ми ще зустрінемося, любий,
Може, як ряст зацвіте,
Може, як в вирій далекий
Осінь лелек понесе.
Ми ще зустрінемось, любий,
Може, у сні ти прийдеш.
Дивиться місяць окатий
У вікна і будить мене.
Ми ще зустрінемось, любий,
Може, ти нишком прийдеш
І заскрегочеш по вікнах,
Гілкою з вишні впадеш.
Ми ще зустрінемось, любий,
На перехресті доріг
Я обійму тебе, любий,
Як обіймала колись.
Пробач
Пробач, мене, що відпустила,
Що вдержати тебе я не змогла.
Пробач, мені, що я тебе любили.
Як вміла, знала, як могла.
Любов пройшла безмірно, як стихія,
Яка ламала на шляху усе.
Дерева, квіти, мої мрії
І рвала серце на куски моє.
Ні ворогу, ні другу не бажаю
Зіткнутись з тим, що я пережила.
Нехай ніхто не знає ті страждання,
Якими я наповнена була.
Здавалось, все, життя не має сенсу.
Спустились руки, розум потемнів,
Але тоді я дуже помилялась,
Що ці думки приходили в мій дім.
Я взяла в руки свій остаток сили.
Стиснула міцно, міцно в кулаці,
І вижила й живу та дякую я, Богу,
Бо він мене підтримав у ті дні.
***
Як любила, як стрічала я.
Ті думки про тебе сонцем омивала.
Світлою любов моя була,
Але в щастя наше осінь завітала.
Поселилась тихо, тихо так
Ніби все було само собою.
І зненацька ніби чорний птах,
Розлучила голубів з любов’ю.
Пам’ятаю той останній день,
Як ішов забравши свої речі.
Повернувшись, ти сказав:
«Не жди мене…»
І в душі моїй стиснуло серце
Було тяжко чути ті слова,
Що жалили серце кропивою.
Ти пішов і згасла та свіча,
Що палили ми колись з тобою.
***
Осінь – це пора весільна,
Щедро всіх вінчає молодят.
Осінь – це пора красива,
Тим, що вбрала пишний свій наряд.
Гарна, ніби наречена.
У якої в золоті фата
Пишна, ніжна, щедра,
Золотоволоса осінь росяна.
Рушники під ноги молодятам,
Вишиті з любов’ю для обох,
Там троянди вишиті хрещато,
Бо троянди квітка – це любов.
Хай ця осінь, Вас, благословляє.
Хай ікони Вам всміхаються під дзвін.
Хай дороги стеляться квітками,
Щоб щасливі були на віки.
***
Стелить осінь жовтий килим,
Під ногами листя шелестить
І спориш на стежку похилився,
Обсихає косами, старий.
Вже туман над річкою сивіє
І в росі стоїть гіркий полин.
А з-за лісу підіймає жовті крила
Сонечко, промінням цокотить.
Очерет мітелки похилив
Від тяжкої ранньої роси,
Там далеко кряче десь ворона,
Хоче нам про осінь сповістить…
***
Колоситься серпень житами.
Осінь щедрі дарунки несе.
Колосяться поля хлібами,
Від яких на столі усе є.
Ця робота важка і сумлінна,
Поспішають усі до дощу,
Змолотити і вивезти з поля,
Весь врожай заховать на току.
Мозолями покрились долоні,
Пахне потом сорочка лляна.
Трударям, хліборобам у полі,
Всім вам слава, уклін і хвала!
Золоті лани пшениці,
Вплетені з волошками в косу,
Я не можу зразу надивитись
На твою незрівнянну красу.
Ти велика, сильна, вільна,
В тебе найродючіша земля,
Тож цвіти моя, країно мила
Ми твої, ми діти Кобзаря!
Звіринець
Звіринець мій розказаний легендами.
Що пан Сабанський ще його садив.
Там клени пишні і дуби крислаті,
Він здалеку сюди привозив їх.
Тополі, як свічки на вході лісу,
Дуби сторічні ніби вартові.
Стоять і перешіптуються з вітром,
Який гуляє на поляні тій.
Калина розцвіла білявим цвітом.
Під нею джерело криштальне б’є.
Струмочком витікає вода в річку,
Де всі джерела з’єднає в одне.
Пахучі верби – котики зацвіли.
Там рій бджолиний гомоном гуде.
Старенькі верби низько похилились,
Мачають листя у воді своє.
Звіринець вранці заливається піснями.
Витьохкують октави солов’ї.
Довбає дятел дупло для пташеняток,
Вода джерельна нам життя дає.
Сюди приходиш просто відпочити.
Напитись холодненької води.
Сюди приходиш у спекотне літо,
Сховатись в холодочку від жари.
Акація цвіте
Солодкий запах білої акації
Розвіявся по всій землі.
Пахучий запах білої акації
Такий п’янкий, аж терпне на душі.
Це дерево, немов строптива дівчина,
Яку нарешті вбрали у вінок.
Чарує ароматом ніжності
І літа рій збирається кругом.
Медами пахне липа кругло листа.
Квітки стручками розцвітають вже.
Приходить літо, тепла ясна колиска,
Яка на теплих крилах нас несе.
Чарує ранок росами водявими
Й пісень різноманітних голоси…
Ранкове сонце у воді купається
І підбирає різні кольори.
Пахуче літо білої акації,
Вінками кожне дерево цвіте.
А на порозі вже стрічає серпень,
Який нас тихо в осінь понесе.
Барвиста
осінь
Барвиста осінь знов прийшла в садок,
Квітчала яблуні пахучими плодами.
Дерева мов зібрались у танок
І дефілюють, наче модні пави.
Кущі троянд примерзли уночі
І пупляхи схилились по неволі.
Шмалкий мороз ударив по лиці
І що тут зробиш, це ж така природа.
Покрови синь корчиста красота
І восени морозу не боїться.
Стоїть заквітчана, немов весна,
Її подруга хризантема пишна.
Давно з гнізда вже журавлі вспорхнули.
Навчили малюків своїх літать
І вже над лісом журавлиним клином
Кружляюють, щоб на південь відлітать.
Барвиста осінь знов прийшла до нас.
Дощі холодні розпускають коси,
А хочеться ще так тепла,
Щоб не спішили ще до нас морози.
Голодомор
Потемніла країна від холоду.
У тяжкі 33-ті роки.
Почорніли люди від голоду,
Озвіріли – самі не свої.
Цей режим добивав і винищував
Український народ геноцидом.
Страшно навіть подумать людині,
Що це штучно придумано було.
У законі про п’ять колосків
Було чітко написано й сказано:
«Що у кого знайдуть ці скарби
Розстріляють на місці без каторги».
Односельців померло багато,
І старі, молоді й немовлята.
Косив голод народ, як траву.
Люди мерли за кришку святу.
Діти руки до мами тягнули
І благали про їжу якусь.
Мама сльози у собі ковтала
І товкла в казані лободу.
Докорінно у Сталіна в планах
Було знищити нашу державу,
Але наш український народ
Вижив, вистояв і голод страшний
поборов.
Завжди буду
чекати
Вирує лютий за вікном сипучим снігом.
Мороз малює на вікні листки.
Я вечером зайду в свій дім й зімлію
Від тихої сумної пустоти.
Прислухаюсь – лише годинник
Вицокує хвилини в темноті.
Зайду під душ і змию втому з себе
І в дзеркало спітніле подивлюсь.
Тебе згадаю подумки й заплачу
І защемить у спогадах душа,
А потім сяду, пригадаю,
Яка колись щаслива я була.
А може ти десь згадуєш про мене?
Підніму очі й ніжно посміхнусь.
А може я у снах іду до тебе?
Але у сни твої я більше не вернусь.
Холодне ліжко вже давно чекає.
Лише думками гріюся у нім.
В нім кожен день тебе я пригадаю,
Що ти десь є, але тепер не мій.
А може, в цей зимовий вечір
З букетом гарних розових троянд
Ти прийдеш і постукаєш у двері,
Де я тебе завжди буду чекать…
Васильєвій
Раїсі Михайлівні
У Раїси іменини!
Гості всі гуляють.
П’ють горілку і наливку,
Салом заїдають.
В усіх настрій, всі сміються,
Гарні тости кажуть,
А Раїса ніби пава –
Кожен вислухає.
Тітка Ліда і Марія,
Ксеня й Катерина
«Многа лета» заспівали
Й побажали миру.
А Раїса – гарна жінка,
Добра господиня,
Наварила й напекла
Всякого смачниння.
Хай у Вас здоров’я ллється
Чистою рікою,
Щоб ніколи не стрічались,
Ви, в житті з бідою.
***
Осінь розпустила довгі коси
І туманом стелиться до ніг,
Холодом повіяло від тебе,
Коли ти прийшов в останню ніч.
Ти залишив смуток і печалі.
Ти забрав у мене душу і пішов.
Ти мене покинув, мій коханий,
І притулок в іншої знайшов.
Десь, колись я, може, ще зустріну
І подивлюсь в очі я твої.
Там побачу, в них, я тільки сором,
Що залишився з тобою в глибині.
Скільки раз, собі я говорила,
Скільки раз, просила я себе.
Не сумуй, живи як вмієш,
Але серце знає лиш одне…
Пахуче літо
Пахне літо суницями,
Чебрецем, бузиною,
Пахне маками пишними
І волошками в полі.
І дощами рясними,
Де веселка всміхається.
Пахне літо намистом –
Там черешні всміхаються.
Пахне літо лугами
Свіжоскошених трав.
Ароматом пахучим
Розвіва понад став.
Очеретом качанистим,
Полином гіркоти.
Пахне літо Поділля
Де живемо всі ми.
***
Сонце підіймає жовті крила.
Росами покрилася трава.
Я спішу до тебе моя мила,
Моя світла, ніжна і свята.
Я спішу до тебе щосуботи.
Зайду на подвір’я, як завжди,
Крикну: «Добрий ранок, мамо!»
І зустрінемось з тобою ми.
Ти обнімеш ніжно, я к в дитинстві,
Проведеш рукою по лиці,
А я гляну на твої долоні,
Аж заплакати хочеться мені.
Твої руки, мамо, роботящі,
Наварили й напекли добра.
Мамо моя, весняна ти пташко,
Добрим серцем сповнена тепла.
А весна білявими садками
Рознесла, розсіяла тепло.
Соловей щебече вечорами
І ми сядемо з тобою вдвох…
Немає коментарів:
Дописати коментар