Поетеса нашого краю Світлана Кринична

Кринична Світлана Сергіївна



"Василівка – любов і тривога": презентація збірки віршів С.Криничної-Гуменюк "З глибини Криничної душі" 

Тут вміщено збірку позії "З глибини Криничної душі"



Портрет Світлани Криничної  тульчинської поетеси і художника Алли Гавришко-Бабічевої


- А  ви  були  у  Василівці? – запитує  в  одному  із  віршів  Світлана  Кринична-Гуменюк.  Бо  є  чим  полюбуватися  у  цьому  селі:  чудові  ставки,  звіринець,  джерела,  вишневі  садочки.
          8  лютого  1972  року  саме  у  Василівці  Тульчинського  району  народилась  авторка.  Батьки – колгоспники,  щедрі  на  добро  та  ласку.  Навчалась  Світлана  у  Білоусівській  ЗОШ.  Після  закінчення  школи  вступила  до Тульчинського веттехнікуму,  який  закінчила  у  1991  році.  Працювала  за  спеціальністю  у  селах  Василівка  та  Заозерне.  А  тим  часом  за  нею  підглядала  Муза. Іноді  у  самотні  тихі  хвилини  тягло  до  віршів.  Та  перші  вірші  не  збереглися,  бо  сама  вважала,  що  це  не  серйозно.
         В  даний  час  Світлана  працює  у  Ладижинській  міській  стоматології.Щодня  визріває  новий  поетичний  твір.  Вірші  авторки  друкуються  у  газетах  «Нове  місто»,  Ладижин-ська»  «Тульчинський  край»,  звучать  по  радіо  «Лада».  Її  неодноразово  запрошували  на  зустрічі  із  учнями  шкіл  Ладижина, сіл  Білоусівки,  Василівки,  Заозерного.  У  2008  році  з-за  підтримки  підприємця  О.С.Олійчука  вийшла  маленька  книжечка  «З  глибини  Криничної  душі»,  якою  заявила  про  себе  Світлана  Гуменюк. Вірші  прості,  щирі,  можливо,  ще  не  зовсім  досконалі.  Проте  авторка  не  стоїть  осторонь  проблем  моральних  і  духовних.  Багато  її  творів  присвячені  саме  цій  тематиці.

* * *
Я  люблю,  коли  сонце  регоче,
Коли  райдуга  воду  п’є,
Як  струмочок  тоненький  дзюркоче,
день  весняний  тепло  роздає.
Я  люблю,  як  пташки  прилітають,
Я  люблю  аромат  квіток.
Я  люблю,  як  пісні  співають.
Я  люблю,  як  цвіте  садок.
Я  живу  й  не  боюся  жити,
Бо  життя  мені  раз  дано.
Хочу  довго  цей  світ  любити –
Не  любить  не  можна  його!

***
Посадить  сонце  свою  жар-птицю.
В  долоні  круглі  скотивсь  світанок.
Цей  відблиск  тихо  упав  в  криницю.
Початок  дня – це  знову  ранок.

Складає  іспит  доля

Здається,  знов  складає  іспит  доля,
Перебирається  усе  від «а»  до  «я».
Напевне,  на  усе  є  Божа  воля.
Так ми  хотіли  цього – ти  і  я.

Ти  ж  знаєш:  я  не  просто  жінка.  Жінка!
Мене  ти  часто  бачиш  уві  сні.
Не перегорнута  в  житті  твоїм  сторінка,
Врожайне  поле,  де  жита  рясні.

Тепер  я  впевнена:  це  іспит  долі.
Себе  без  тебе  вже  не  уявлю.
Іду  супроти  серця  й,  власне,  волі –
Я  з  кожним  днем  все  більш  тебе  люблю!
***
Лишився  присмак  на  душі  тривоги.
Здалося:  враз  поменшало  землі.
Від  сліз  не  бачу  стежки  і  дороги –
Все  оповилось  у  туманній  млі.
Накрила  пелена  блакитні  очі –
Такі  короткі  ніжні  почуття!
Писала  доля  під  копірку  ночі –
Минулому  не  буде  вороття.
Не  раз  життя  хитало  терезами,
Неначебто  відважує  крупи.
Я  знову  наодинці  зі  сльозами,
Що  солоніші  навіть  від  ропи.

Чого  боюсь?

Якщо  мене  колись  хтось  запитає:
Чого  боїшся  у  житті  своїм?
Напевне,  хто  питає,  може  знає,
Який  буває  у  житті  «екстрим».
Їм  відповім,  як  з  думкою  зберуся:
Найбільше  я  боюсь  розчарувань
Від  рідних,  друзів,  тих,  із  ким  ділюся
Всім  сокровенним  в  мить  переживань.

***
Зачекай,  тільки  мить  зачекай!
Не  спіши  дорікать,  що  забула.
Пам’ятаю  про  тебе,  і  знай:
Це – кохання.  І  щоб  там  не  було.
Зачекай,  тільки  мить  зачекай!
І  ми будемо  знову – разом.
Не  сумуй,  тихо  мрії  плекай.
Все  повернеться,  вірю,  з  часом.



Не  плюй  в  криницю

- Не  плюй  в  криницю – це  великий  гріх, -
Оці  слова  ще  бабця  говорила.
Я  ж  повертала  все  в  веселий  сміх –
І  корбою  відеречко  крутила.
Як  витягну  холодної  води
І  до  відра  від  спраги  потягнуся,
На  дно  спадають  зеленню  сади.
Я  на  цямриння  тихо  нахилюся…
В  криницю  заглядаю  з  висоти
І  погляд  свій  у  глибині  ледь  бачу.
Шепочу  ніжно  їй:  ти  їх  прости.
З  відра  стікають  краплі,  наче  плачуть.
Пробач  того,  хто  підлість  цю  вчинив:
На  дно  тобі  кидає  нечистоти.
Бо  ще  не  знає,  що  вже  натворив.
І  Бог,  і  люди  виступили  проти.
Для  кого  так  безглуздо  постаравсь?
Кому  хотів  погане  щось  зробити?
Мабуть  подумав:  ось  я  і  погравсь.
Душа  не  буде  у  таких  боліти.
І  плакала  криниця  у  сльозах,
Текли  вони рікою  по  дорозі.
Цей  біль  не  перекажеш  у  словах.
Крім  неї  це  відчуть  ніхто  не  в  змозі.
Чи  зможеш  ти  до  корби  дотягтись
Після  такого  злочину  безкарно?
Тобі  ж  прийдеться  ще  не  раз  прийти
Води  напитись. Та  проте  все  марно.
Криниця – це  святиня  на  землі.
Ці  жарти  не  минуть  тобі  безслідно.
Бездушні,  злючі,  сірі  і  брудні
Людиська  ті,  що  роблять  щось  подібне.
Не  плюй  в  криницю – це  землі  душа.
Живильна  сила  у  криниці  б’ється.

І  кожен  спраглий  витягне  ковша,
І  жадібно  води  усмак  нап’ється.

Останній  лист. 

Останній  лист,  жовтневий.
Датований  сімнадцятим  числом.
Кленовий  лист  злітав  жовто-рожевий,
Пливла  чарівна  осінь  над  селом.
«Горіхи  все  подвір’я  застелили», -
Писала  мати  ці  слова  дочці…
І  очі  сльози,  мов  дощі,  залили,
Коли  читали  стрічки  у  листі.
«Здоров’я  щось  від  мене  відступає.
Прокинулася – ніби  і  не  я.
Душа  від  болю  наче  завмирає.
І  так  тужливо,  що  тебе  нема».
Слова  вела,  так  важко  тисла  руку.
Писала  лист  дочці  в  далекий  край.
Тулилась  в  серці  посивіла  мука:
«Просила  Бога:  тільки  сили  дай!
Весна  прийде  і  вас  зустріти  маю.
Нехай  там  як,  але  я  доживу.
Даремно  часу  зовсім  я  не  гаю,
Бо  просто-напросто  тихесенько  живу…
Останній  лист  від  матері.  Читайте…
Датований  сімнадцятим  числом.
Слова  останні:  «Діти,  вибачайте»
Злетіли  ввись  над  маминим  столом.

***
Грудень,  холодно,  мороз,  зима…
А  у  мене  на  веранді – літо!
Бо  нічого  кращого  нема,
Як  у  грудні  хризантеми  квітнуть.


***
Згорблена  берізка  край  дороги.
Нахилилась,  зболена,  на  шлях
Від  важкого  льоду  і  тривоги.
Чути  її  стогін  у  полях.

Дорога  на  край  села

Далеко  в  поля  край  села,
Де  долі  людські  спочивають,
Дорога  сюди  привела.
Пташки  на  деревах  співають.

І  небо  торкнулось  чолом
У  траурній  сивій  тиші.
Летять  журавлі  над  селом,
А  батька  душа – ще вище.

Тут  тато  похований  мій - 
Я  витру  сльозу  не  останню.
Ти,  вітре,  по  полю  розвій
Росу,  ще  не  висохлу  зрання.

Торкнуся  рукою  хреста,
Укотре  молитву  прокажу.
Загадка  життя  не  проста:
Я  землю  могильну  погладжу.

І  липа  од  вітру  шумить,
Шепоче  дубам  предковічним.
Зупиниться  серце  на  мить:
Вам  світлая  пам'ять  навічно!

***

Так  хочеться  краплиночку  тепла,
Бо  осінь  ця тебе  подарувала.
До  тебе,  як  за  руку,  привела
І  душу  ніжним  цвітом  сповивала.

Цей  погляд,  губи  і твої  слова…
Чому  раніше  я  про них  не  знала?
Мов  від  вина,  крутилась  голова.
Невже  любов,  якої  я  не  знала?

Скажи  мені:  ти  звідкіля  узявсь?
Розбурхав  пристрасть,  приспану  дощами.
Неначе  в  танго,  лист  з  беріз  кружляв
Стелився  лагідно  попід  ногами.

Комментариев нет:

Отправить комментарий