Історія села

Моя Василівка                        

Я хочу правду розказати
Про те село, де моя мати
Від перших днів своїх жила
Й мене, малу, в життя вела.

Я знаю добре, Батьківщина
Для всіх нас – наша Україна.
І в серці спокій, мир і рай,
Бо я люблю свій рідний край!

Мою маленьку батьківщину,
Цю неповторну і єдину,
Ту, де живе моя родина,
Ту, що душа до неї лине.

Це тихий, затишний куточок.
Куди не глянь-там ліс, садочок.
Село, де стільки Василів,
Навряд чи ще б ти десь зустрів!

Мій край батьківський -Василівка,
Немов в намисті красна дівка –
Спустила верби-коси в став,
Щоб вітер їх не розплітав.

Село красою мальовниче,
Воно дітей своїх покличе
То дідусевими казками,
То вишитими поликами,

То диво-піснею журбою,
Що лине хвилею дзвінкою,
То маминими молитвами,
Що скрізь і завжди поруч з вами.

Моя пісенна Василівка,
Для мене рідна ти домівка.
Люблю я ніжною любов’ю
Оту криничку під вербою.

А ліс «Звіринець» і «Ріжок»,
Як із бабусиних казок.
Нам є куди вертатись знов:
Там теплий дім, де є любов.

Тут магазини, клуб і школа,
Порядок, затишок довкола.
А на узгір'ї - Божий храм
Благословляє щастя нам.

Церковний дзвін дзвенить, як совість,
Озвучує життєву повість,
Що довжиною сотні літ,
Він залишає в душах слід.

За всі чотири сотні років
Ти знало все: тривогу, спокій,
Війну, розруху, правду й гріх,
Моє село, мій оберіг.

Було всього і всього буде,
Та головне – в нас добрі люди!
Ми все зумієм, все здолаєм,
Хай Василівка процвітає!
                                   2009 р.  
                       Наталія Юзько

Василівка — село в Україні, в Тульчинському районі Вінницької області. Орган місцевого самоврядування — Заозерненська сільська рада із центром в селі Заозерне. Населення становить - 495 осіб.
Село Василівка засноване у 1654 році під час визвольної війни українського народу від польської шляхти. Село розташоване в улоговині, утвореній похилістю гір з півночі і півдня в 3-х кілометрах від річки Південний Буг, від районного центра Тульчина на відстані 23 км. За переказом старожилів назва села Василівка походить від першого мешканця цієї місцевості селянина Василя, який поселився тут, ховаючись від переслідувань.
В XVII ст. землі Поділля були загарбані польськими магнатами. Багато маєтків належало графу Феліксу Потоцькому. У XVIІ ст. Василівські землі і селян Потоцький продав поміщику Феліксу Людвиковичу Сабанському.
Із всієї землі, яка становила 1068 десятин - поміщику належало 587 десятин, церкві 61 дєсятина і населенню, якого було 761 чол. належало 420 десятин.
Економічний склад населення в наслідок малоземелля, особливо в неурожайні роки, був надзвичайно важкий, через це кожного року селяни цілими сім'ями переселялись на землі війська Донського, в Басарабію.
За рахунок коштів стягнутих із селян в 1753 році було побудовано церкву, а майже через сторіччя в 1856 році побудовано примі¬щення під церковно-приходську школу.
Наявність лісів навколо села та велика кількість садів привернула увагу поміщика Сабанського, який на околиці створив заповідник, який і досі в народі іменується «Дзвірінцем». У «Дзвірінці» було багато розведено звірів: оленів, лисиць, зайців та ін. В центрі заповідника був побудований архітектурний будинок, куди приїжджали пани і гості на полювання та розваги. В другім кінці села Василівки стояв розкішний панський палац. У 1918 році все майно з палацу розібрали селяни сіл Маньківки, Степашок і Василівки.
З приходом поляків, у 1919 році, селян катували і заставляли все панське майне повернути в палац. Коли Червона Армія прогнала поляків, населення вирішило знищити панське гніздо і розгромити палац. Після декрету Радянського Уряду «Про землю» вся поміщицька і церковна земля була розподілена між селянами, більше землі одержали бідняки.
Після встановлення Радянської влади на селі першим головою Равкому було обрано Остапчука Клима, а секретарем Тарана Василя Тодосійовича.
В 1924 році в селі організувався колектив їм. Г.І.Котовського, в який увійшло 8 господарств. Головою цього колективу був Юзько Василь Апатійович, який в роки громадянської війни воював у  дивізії їм. Г.І.Котовського.
Це був перший комуніст села - член партії з 1919 року.
       В 1926 році в селі організувався другий колектив їм. Карла Маркса, куди входило 7 господарств - головою було обрано Колісника Петра Миколайовича.



Напис на фото: Колгосп на Тульчинщині.

















       В 1929 році обидва колективи об'єдналися в один колгосп  «Червоне село». В цьому ж році всі селяни в кількості 230 господарств вступили в колгосп. Головою колгоспу був обраний Олійник Спиридон Пилипович. Колгоспники активно працювали в колгоспі, але куркулі своєю пропагандою та залякуванням старались підірвати міцність колгоспу. Частина селян в лютому місяці 1930 року вийшла з колгоспу, але потім побачивши перевагу колгоспного господарства над одноосібним, повернулась в колгосп.

В 1927 році в селі був створений комсомольський осередок. Першими комсомольцями були Олійник Спиридон (секретар осередку), Юзько Василь Пилипович, Колотило Андрій Іванович, Юзько Іван Григорович. Юзько Андрій Юхимович, Остапчук Омелян Петрович.
Для проведення культмасової роботи серед молоді комсомольський осередок відкрив у бувшій поповій хаті хату-читальню. Завідуючим хатою-читальнею призначено Колотила Андрія Івановича. Був організований драматичний та співочий гуртки. За ініціативою комсомольського осередку було придбано струнні інструменти для організації гуртка. Комсомольці проводили велику роботу по організації культурних розваг для молоді. Перший трактор американської фірми «Фордзон» появився в колгоспі в І93І році. Першими трактористами були Фаринюк Никифір та Юзько Василь Климович.
В 1937 році колгосп закупив першу автомашину «Газ-А».
Для навчання неписьменного і малописьменного населення в 1934 році в селі було організовано лікнеп, де навчалося 150 чол. Працював з лікнепом учитель Перепилюк Антон Іванович.
Економіка колгоспу почалася зростати. В 1936 році колгоспники одержували на трудодень по 4 кг натурою та по 5 крб. грішми. В 1936 році в колгоспі було організовано родильний будинок. В  ножну колгоспну хату прийшов достаток.
Мирну працю радянських людей порушили німецькі фашисти які віроломно напали на нашу країну і нав'язали тяжку війну. Як і всі народи неосяжної Вітчизни трудівники села Василівки стали на захист рідної Батьківщини. Чоловіки села були призвані в ряди доблесних Збройних сил, які із зброєю в руках відстоювали кожний квадратний метр радянської землі.
В село прийшли німецькі і румунські окупанти, які почали встановлювати «нові порядки». Господарство колгоспу було розорено. Колгосп названо общиною, на чолі якої окупанти поставили довірену їм людину Олійника Арсеня Федоровича.
Підняли голову в селі, розгромлені під час колективізації, антирадянські елементи. На чолі примарії (сільської управи) та поліцейської дільниці стали німецькі прихвосні - Юзько Сарафійон та Юзько Григір Максимович. Таємним агентом румунської розвідки став Фаринюк Лаврентій Єфремович. Ці «люди» тероризували населення села, стараючись догодити своїм хазяям. За найменший непослух людей визивали в примарію і там з ними розправлялись на свій розсуд при допомозі румунських жандармів. Так «хазяйнували» два з лишком роки ці зрадники свого народу. Вони видали в руки румунської жандармерії організаторів підпільної групи Ковтонюка Прокопа (старшого лейтенанта радянських військ) та Тарана Григорія Васильовича, які були розстріляні в Рибницькій тюрмі при відступі окупантів.
Багато жителів села побувало в Тираспольській тюрмі, якім вдалось врятуватись від розправи. Колгоспники села Василівки затаврували імена цих запроданців і вони одержали по заслузі за свої злодіяння. Фаринюк Лаврентій був розстріляний нашими військами при звільненні села, а інші два були засуджені на 10 років кожний.
Після звільнення села від окупантів всі, хто міг тримати гвинтівку, пішли громити ворога, а жінки, старі люди і підлітки почали будувати зруйноване ворогом господарство. В надзвичайно важких умовах доводилося працювати людям. Всі машини, які були до війни в колгосп ворог знищив або вивіз, коней теж не було, вороги забрали, коли відступали. Всі колгоспні поля копали лопатами або орали  коровами колгоспників. І люди перемогли розруху, давали хліб державі до остаточної перемоги над ворогом.
Очолив колгосп Рішняк Опанас Кирилович, який був головою колгоспу ще до війни. Головою сільської ради була Цитульська Параска Олександрівна.
Після перемоги над німецькими фашистами додому почали повертатися воїни, які приступили до мирної праці.
92 воїни віддали життя для остаточної перемоги над фашистами.  
За кілька років зусиллям всіх колгоспників була відновлена слава одного з кращих до війни колгоспів, колгоспу «Червоне село».
В 1959 р. колгосп укрупнився із сусіднім колгоспом «Ленінський шлях» с. Паланки (Заозерне).

В 1949 році за ініціативою партійної організації секретарем якої був Колотило Іван Федотович, розпочали будівництво клубу на 250 місць і бібліотеки.
Будівництво закінчилося в 1954 році. Зараз трудівники села мають де провести вільний від роботи час.  До  послуг мешканців села сучасна бібліотека з книжковим фондом 9500 примірників книг та Бібліо-Інтернетом з безкоштовним доступом до Всесвітньої мережі Інтернет.      

 Рядки історії живі             

Село Василівка
( історія у віршах).

Історія нас вчить любити,
І цінувати те, що є.
Коли минуле не згубити,
То і майбутнє тоді є.

Не час ганьбити і судити –
Мов, з висоти усе не так,
А просто хочеться здійснити
Маленький екскурс у віках.
***
Селу чотири сотні літ …
Події йшли, забувши втому.
І тут, як в озерці малому,
Історії відбився хід:

Доба кріпацтва і козацтва –
Це час важких випробувань.
Нові історії абзаци –
Часи неволі і страждань.

Епоха визвольних боїв,
Епоха боротьби за волю …
І тут один із Василів
Рішив змінити свою долю.

Втікаючи від чужаків,
Потрапив він на наші землі.
Тут поселитись він схотів
Серед ставків, річок і зелені.

Незайманий допоки край
Для нього врешті став домівкою.
Цей мальовничий, тихий рай
І досі зветься Василівкою.

***
Село росло, село міцніло,
Зростало новими людьми,
Та бідність вже селян заїла –
Привласнювали все пани.

Служили люди пану польському,
Робили важко в полі панському.
Село належало Потоцькому,
А той продав його Сабанському.

Жилось селянам дуже важко:
Малоземелля, неврожай – біда.
Та кожен борсався, як пташка,
Не кинувши свого гнізда.

***
Яке ж село без духу Божого,
Без слів молитви помічних?
І ось для кожного прихожого
Відкрився храм – душ рятівник.

Він досі нас скликає дзвонами
До служби Богу, до добра,
Щоб жить за Божими законами,
Щоб благодать усім була.

***
Пройшло немало – десь сто років,
Чекали всі подію цю:
При церкві, десь за кілька кроків
Відкрили школу приходську.

А на околиці Сабанський
Створив екзотики куточок:
«Звіринець» - заповідник панський,
Природи справжньої шматочок.

Зі всього нашого Поділля
З’їжджались шляхтичі до нас
Проводити своє дозвілля,
Пополювати, вбити час.

А в іншім кінці Василівки
Сабанський збудував нараз
Для себе і сім’ї домівку –
Розкішний на той час палац.

***
Та час несе з собою зміни:
Повстання, страйк, переворот.
У владі сталася заміна –
Зажив надією народ.

Земля за новими декретами
Пішла у власність біднякам.
І рамкам з новими портретами
Молились люди тут і там.

А згодом – колективізація
І розкуркулення погром.
Загальна ця перетрубація
Торкнула і село крилом.

І комсомол, хати-читальні,
Лікнеп та перші драмгуртки …
Життя пливе поволі далі,
Працюють люди залюбки.

***
Та раптом червень! Сорок перший
Приніс розруху, смерть, руїну …
Своїм жалом фашистський шершень
Розбив добробут, мир, країну.

Лишивши рідний край, домівку,
Йшли чоловіки на війну,
Щоб захистити Василівку
Й Вітчизну, на весь світ одну.

***
Не повернулись – дев’яносто два…
Вже на могилах виросла трава,
Вже внуки й правнуки повиростали,
Та вдячна пам'ять наша ще жива.
Ми не забудем вас й ніколи ще не забували.
Згадаймо всі загиблих ми василівчан,
Вклонімось доблесті своїх односельчан,
Вшануймо пам'ять їх хвилиною мовчання,
Їх подвиг стане хай для нас повчанням.

***
В тилу – своя біда, свої поневіряння,
Все розграбовано фашистською ордою.
Нові порядки і нові страждання
Під окупантською ногою.

Та жили, вчились, працювали
Так, як уміють наші люди.
Із зрадниками воювали,
Які, на жаль, бувають всюди.

А після звільнення села
Була робота немала:
Копали, сіяли, збирали –
Все Перемогу наближали.

***
А далі – роки відбудови.
І знову труд, нелегко знову
Ще не забули тридцять третій –
Настав голодний сорок сьомий.
Все витримали ваші плечі,
Хоч було важко скрізь, в усьому.

Так виріс клуб, бібліотека,
Контора, школа, магазини.
І досі трудяться нелегко,
Працюють люди без упину.

В саду, у полі, на роботах,
Як бджоли, в праці, у турботах.
Як жінка у ясних обновах,
Цвіте село в новобудовах.

Жовтим мереживом у нас
Обплів людські оселі газ.
Моргає оком голубим,
Тепло приносить в кожен дім.

Оброблені усі поля –
Не має спокою земля,
За працю дякує врожаєм –
Пахучим , свіжим короваєм.

Вночі ж село собі дрімає,
Лиш на сторожі ліхтарі …
Десь тихо музика лунає,
Хтось небо зоряне вивчає,
А люд трудящий спочиває,
Щоб стати вранці до зорі …

Такий ось вийшов наш сюжет,
Такий у нас менталітет.

***
Ось і історія села …
Події, факти, а не лиш слова …
І може будете далеко,
Згадайте у гнізді лелеку,
І тихі верби над ставком,
Вечірню пісню за «Ріжком»,
І постать матері з платком
(Сльозу не видно так здалеку),
Високі мальви під вікном,
Пиріг гостинний за столом,
Слова усі, що вчила мати –
Багато є чого згадати …
Шануйте, люди, цю домівку –
Цю рідну серцю Василівку!

                                  2009 р. 

                                Наталія Юзько

Комментариев нет:

Отправить комментарий