четвер, 31 жовтня 2013 р.

25 листопада 2013 року – 175 років від дня народження Івана Нечуй-Левицького – письменника, просвітителя, педагога.

13 листопада 1838 року у сім’ї парафіяльного священика стеблівської містечкової Преображенської церкви Семена Степановича Левицького і його дружини Ганни Лук’янівни Трезвінської народився син Іван. Батько письменника у 40-х рр. відкрив на власні кошти українську школу для дітей стеблівських кріпаків. Разом з сільськими хлопчаками осягав ази грамоти й Іван. Але школу закрив місцевий поміщик. 

У 1845 році, після закриття батьківської школи, малого Івана Левицького відвезли в Богуслав до дядька Євтропа Трезвінського. Той повинен був протягом двох років готувати свого небожа до вступу в духовне училище. На дев’ятому році життя Івана віддали до бурси: батько хотів, щоб його син став священиком. Протягом шести років навчався там майбутній письменник. 1852 року Нечуй-Левицький закінчив Богуславське духовне училище, а наступного року переїхав у Київ, де поступив навчатися в семінарію.
Левицького ніколи не вабила духовна кар’єра, він прагнув віддати свої сили на користь народу. Закінчивши 1865 року академію у званні магістра богослов’я, Іван Семенович  рішуче відмовився від попівської ряси і присвятив себе благородній педагогічній і літературній діяльності.
Протягом 1865-1866 рр. він викладав російську словесність у Полтавській семінарії. Там же написав перші свої твори — повість «Дві московни» й оповідання «Рибалка Панаса Круть», які були надруковані 1868 року у львівському часопису «Правда». Левицький писав свої гостросоціальні твори у надто тяжкій для української літератури час, а тому змушений був ховатися під псевдонімом «І. Нечуй«. Службові обставини і матеріальна скрута примусили письменника вже через рік залишити Полтаву і виїхати до Польщі. З 1866 року Левицький — учитель Каліської жіночої гімназії в Польщі. А згодом його направили в Седлець, що на Підліссі. Тут він шість років працював у світській гімназії.
Після шестирічного перебування в Польщі  Іван Семенович почав клопотатись, щоб його перевели вчителювати в Одесу або в Кишинів. 24 серпня 1873 р. прохання письменника задовольнили: його призначили викладачем російської мови першої Кишинівської чоловічої гімназії. Під час вчителювання в Кишиневі вийшли у світ його найкращі повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).
Виснажлива вчительська й творча праця, постійне переслідування з боку агентів Бессарабського губернського жандармського управління, сімейна невлаштованість — усе це швидко підірвало здоров’я Івана Семеновича. З цієї причини він змушений був піти у відставку.
Невдовзі письменник переїхав до Києва, де оселився на вулиці Пушкінській, у будинку № 19. Тривалий час він жив, отримуючи невелику пенсію, якої ледве вистачало на харчі та плату за квартиру. До того ж ще й хвороба часто приковувала самотню людину до ліжка. Незважаючи на несприятливі умови для літературної праці, Іван Семенович за два роки написав нарис «В Карпатах», оповідання «Невинна», «Два приятелі» та інші твори..
2 квітня 1918 року у притулку для старих одинаків перестало битися щире серце Нечуя-Левицького. Його поховали 4 квітня на Байковому кладовищі.

Біографія та твори Івана Нечуй-Левицького в Інтернеті

http://stebliv.ho.ua/museum.html Стеблів - літературно-меморіальний музей Івана  Нечуя-Левицького




Музей Нечуй-Левицького 


Іван Нечуй-Левицький. Біографія (1838-1918)


Нечуй-Левицький Іван


Нечуй-Левицький Іван


Іван Нечуй-Левицький
Князь Ієремія Вишневецький (скорочено)
Історичний роман


Іван Нечуй-Левицький. Бурлачка (уривок)





Немає коментарів:

Дописати коментар