Я всіх користувачів бібліотеки та блогу запрошую до
презентації нової збірки місцевої поетеси Наталії Юзько «Стараюсь у майбутнє не
дивитись…».
Вірші поетеси красиві, несуть інтелектуальну, духовну
й емоційну напругу, багаті на почуття, враження, любов до ближнього і Батьківщини.
Кожен читач виділить у поезії лейтмотив, який
найбільше ляже на душу. У віршах є і природа, і
кохання. Відчувається духовний зв’язок поетеси з прадавньою
історією свого села у вірші «Моє село – Паланка-Заозерне».
Аби лиш нікому біди не завдати…
Я – тільки піщинка в
космічній безодні,
А, може, - краплинка
у товщі води…
Чи маю я значення в
книзі Господній,
Чи так, випадково,
занесло сюди?
Залишиться спомин,
про те, що я була,
Чи хвиля безпечно
знесе в небуття?
Це, мабуть, важливо,
коли не забули.
Ти, значить,
записаний в книгу Буття.
Та все ж для піщинки,
мабуть, головніше
Не видатись каменем
надто колючим,
Щоб, раптом
спіткнувшись, поранив хтось душу,
Чи тіло, чи серце
образив болюче…
Коли ж мені краплею
випало стати,
Хай буде вона не
занадто солона,
Хай стану дощем, щоб
врожай дарувати,
Чи тим джерелом, де
вода прохолодна.
Коли ж я – сльоза, то
нехай у маляти,
Що більших проблем,
аніж радість, не знає,
Чи зронить мене хай
розчулена мати,
Стрічаючи сина х
далекого краю.
І хай швидкоплинно
збігають всі дати,
І, може, не лишу про
себе я спомин,
Аби лиш нікому біди
не завдати,
А жити порядно, по
Божих законах.
Впиши добро на жизненном листе
О человек! Ты
сказочно богат
На теплоту, внимание,
участье…
Отдай их людям, и они
в стократ
Тебе вернут все,
посчитав за счастье!
Начни с простого –
отдавай пока
Лишь тем, кто тебе
вправду симпатичен.
Поверь, уменьшится
наверняка
Тех, кто казался
раньше безразличен.
Поверь, заметишь
вскоре ты остатки –
Участья кладезь ведь
неисчерпаем!
Дари его теперь всем
без оглядки –
Кто равнодушен, и
кого не знаем.
Придет момент, когда
ты вдруг заметишь –
Немного тех, кто
малосимпатичен…
И ты сердечной
добротой засветишь
Для тех, кто вроде бы
казался безразличен.
И также незаметно
утвердится
Желание помочь не за
«спасибо».
И сердце жемчугом
бесценным заискрится,
Зажженным от
божественного света неба.
И не грусти, что
кто-то не оценит
Всего, что искренне
проделано тобою.
Ты знаешь ведь, к
великой цели
Ведет тебя Господь
своей рукою.
И эту промыслительную
руку
Узнать старайся в
шумной суете…
Запомни непростую ту
науку –
Впиши добро на
жизненном листе!
Мені потрібно небагато…
Не хочу я, щоб було
добре все.
Хай буде щось одне,
але насправді:
Нехай моїй родині
повезе,
І щастя тут
поселиться назавжди.
Та лиш поправка в
мене є одна –
Родина в мене трохи
завелика,
Тож хай щастить тут
кожному із нас,
Не обминувши ні дитя,
ні чоловіка.
А друзі всі мої – то
теж рідня –
Єдина і міцна велика
сила,
Як та, гартована в
бою, міцна броня,
Що кожного від кривди
захистила.
А в моїх друзів теж
родини є.
То ж хай і їм буде
удача в домі.
А ворогам хай так в
житті везе,
Щоб аж забули нас
вони по всьому.
Не хочу я, щоб було
добре все.
Хай лиш у всіх буде
щастя й спокій,
Щоб у розмові не
боятись зачепити за живе,
І словом ранити
когось, хоч ненароком.
Сміятись, щоб щиро,
від душі,
І знати, що так
кожному на серці…
І всю любов відбити у
вірші,
Як в чистому,
прозорому озерці.
Моє село – Паланка-Заозерне…
Моє село – дитинства
тихий спомин,
Оспіване й прославлене
людьми.
Ти у житті, як ясний,
чистий промінь,
Що виведе з глибокої
пітьми.
Бо саме тут закладена
основа
Усіх ідей, думок,
переконань.
І саме тут
черпатимемо знову
Душевні сили для
нових пізнань.
Моє село – над тихим
Бугу плесом,
Натхнення і для
пензля, й для пера…
І хоч уже зачеплена
прогресом,
Краса твоя первинна
ще, стара.
Ще та, що може
розбудити мрію
Й послати з кошиком в
грибні ліси,
В зозулі в’язати
довгих літ надію
Й послухати пташині
голоси…
Та, що з природою
єднає твоє серце
І не відпустить більше
в гомін міст.
Це безтурботний
погляд, як озерце,
Це сум за справжнім,
це з дитинства лист…
Моє село –
Паланка-Заозерне!
Тобі присвячений вже
не один куплет.
І хід історії ніхто
вже не поверне,
Це шлях нелегкий, це
падіння й злет.
Це перші поселенці –
гайдамаки:
Спочатку Якуб, згодом
Довбуш і Луганський…
Епохи різні – різні і
ознаки:
Новий володар –
Михаїл Сабанський.
А далі всі моменти
історичні
Торкнулися людей мого
села…
Важкі часи – страшні,
не романтичні
Сільська громада
винести змогла.
Білополяки, німці,
банди, комнезами,
Колгоспи, голод і
страшна війна…
Це те, про що лише
читали ми із вами,
А люди пережили це
сповна.
Не просто пережили, а
достойно,
Вітчизну не
зганьбивши, рід і честь.
І як казав солдат в
одній із воєн:
«А порох ще в
порохівницях єсть!»
150 солдатів не
вернулись…
Осиротіли вулиці,
двори.
А скільки ж то весіль
вже не відбулось,
Не народилось скільки
дітвори!
Страшна ціна за
світле й чисте небо,
За наші безтурботні
мирні дні…
Нехай це не
повториться, не треба,
Нехай скошиться все
на тій війні!
Духовне завжди над
матеріальним…
Попри проблеми,
труднощі без міри,
Попри усі людські
поневіряння
Душа – для мудрості,
для світла і для віри.
І для душі існує храм
величний,
Що є спасенним місцем
вже століття.
До Бога він
молитвенно нас кличе,
Веде до світла крізь
роки і лихоліття.
В селі є школа, що
дала путівку
Професорам,
письменникам, поетам.
З них кожен з
вдячністю пригадує домівку,
Що дала крила
професійним злетам.
І кожен з них несе
священний спогад
Про заозерне –
батьківську колиску,
Хоч і навідатись до
рідного порогу
Не просто і не завжди
близько.
У дні, коли село всіх
зустрічає,
Злітаються до рідної
оселі…
9 Травня і святого
Миколая –
Тоді усі урочисто
веселі.
Всі їдуть на маленьку
батьківщину,
Щоб з рідними і
близькими зустрітись.
Щоб вкотре трохи
згладити провину
За ті нечасті і
швидкі візити.
Щоб знов почути
материнську пісню,
Згадати дідусеву ще
науку,
Росою вмитись й
потиснути тісно
Старечу батькову не
зовсім уже певну руку.
Зустріти друзів –
тих, з дитинства, що назавжди,
Гайнути в спогадах у
ті часи,
Почути не підробну –
справжню правду
І щирі, не фальшиві
голоси.
Щасливі ми, що маєм
рідну землю –
Куточок неповторної
краси.
Це мальовниче славне
Заозерне,
Що обіймає річку і
ліси.
Та головна краса – це
наші люди –
І ті, що знані й ті,
що невідомі,
Трудящі, добрі і
активні всюди –
В житті – і на
роботі, й вдома.
Сивіють мами і
дорослішають діти…
Такий закон життя,
його основа.
Село ж нехай цвіте,
щоб всім радіти,
Й молодшає нехай в
своїх обновах!
Живи і слався, рідне Заозерне!
Благословенне будь на
майбуття!
І кожен хай сторицею
поверне
Любов селу, яке дало
життя!
Морозний запах хризантеми…
Морозний запах
хризантеми
Про зиму звістку
принесе.
Притрусить сніг усі
проблеми
І згладить погляди на
все.
Живи в чеканні свят
зимових,
Надій на чудо не
втрачай.
Букетом
мерзло-калиновим
Чергову осінь
проводжай…
Донечці!
Для всіх справжньою й
помітною, немов лілея,
Навчить хай сили і
корисності ехінацея.
Будь вишукано
благородною, як та троянда,
В ромашки скромності
візьми в свої принади…
Завжди будь квіткою
для нас – привітна й тиха,
І в душу хай не
залетить пелюстка лиха.
Не гнись ти від
життєвих гроз, як стиглий колос,
І знай, для тебе
зацвіте твій гладіолус!
Надійці
Розумне обличчя,
думками уквітчане,
І погляд очей по-дорослому
строгий…
Про що ти замріялася,
милая дівчинко,
Про ляльку, науку,
життєві дороги?
На мить стало личко
твоє веселіше –
Сьогодні наснилась
покійниця – мати…
Чи батька згадала,
коли при житті ще
Завжди намагався
любов всю віддати?
Буває, що світишся ти
безтурботністю,
Та більше – сумна
павутинка задуми.
З сердечком, окутаним
безповоротністю,
З душею, де змішані
мрії і думи.
Я хочу, щоб сонце
несло більше світлості,
Хай долю обніме
людська доброта
Й несе по життю,
обминаючи підлості,
Даруючи щастя на довгі
літа.
Найцінніший мій дар
Я втомилася жити, я
втомилась від болю,
Того болю, що груди
розрива на шматки…
Я не можу радіти, і у
серці поволі
Наскладалося горя за
роки, як віки.
Я не хочу ділитись ні
словами-думками,
Ні бідою-нещастям, що
не всім по плечу.
Лише крається серце,
коли лине до мами,
Лиш вона про все
знає, якщо навіть мовчу…
Хочу щось пригадати,
та дитинство в тумані –
Чи таке вже далеке,
чи таке незначне?
І забулися мрії та
дитячі бажання,
Тільки знаю, й не
снилось, що чекає мене.
Та воно, мабуть,
краще, що напевне не знаєш
Ні всього, ні
частково про своє майбуття,
Бо ніколи ти точно
своїх сил не вгадаєш,
Вони з часом
приходять – такий принцип життя.
Адже кожному стільки
в цьому світ дається,
Щоб могли ми тримати
ношу цю на плечах,
Скільки видержить
тіло, скільки вміщує серце,
Коли горя є вдосталь,
значить, сильний ти птах.
І, стріпнувши
проблеми, не картаючи долю,
Йду стрічати
буденність – так завжди, день при дні:
На обличчі – усмішка,
очі ж сповнені болю,
Вони – дзеркало
правди, тому зажди сумні…
Раптом думка
проб’ється, що комусь, мабуть, важче,
Хто самотньо по світу
несе долі тягар…
Вкотре прошу я Бога,
щоб зберіг те найкраще –
Чоловіка й родину –
найцінніший мій дар.
Прийми, як дар
У тебе був не той
життєвий план,
«Сюрпризи» долі не
передбачались.
Літали мрії, як
самообман,
В реалії життя вже не
вміщались…
Диктує юність лінію
життя –
Таку пряму, чітку і
зрозумілу.
І молодість вершить
своє буття
Цілеспрямовано,
настирно, сміло.
Та все ж буває, що
увесь цей лад
Ураз порушиться важким
ударом долі.
І серце розривається
від ран,
І від безсилля, від
образи й болю.
І лиш тоді, коли ти
зрозумів –
Змінити щось тобі вже
неможливо, -
Ти виживеш, якщо ти
сам зумів
Засвоїти цю істину
важливу:
Приймай життя таким,
як воно є,
Не думай, як усе
могло би бути.
З любов’ю й вірою
приймай, що бог дає,
А мрії втрачені
старайся ти забути.
З новими силами
вертайся до життя,
До світу, до сім’ї,
до всіх довкола.
Забудь той день, коли
ти майбуття
Вбачав, як морок,
там, за видноколом.
Заповни світ свій
світлом і любов’ю,
І хай до відчаю не
буде вороття.
Щоб кожен день був
плідним і змістовним,
Прийми як дар, своє
складне життя!
Про осінь
Про осінь сказати вам
хочеться радо:
Не лиш для поетів
чудова пора.
Пізнати й любити
осінні принади
Спішать ф дорослі, й
мала дітвора.
Ця панна прибралась у
сукню святкову,
Розшиту плодами,
колоссям в квітках.
І гордо несе золоту
цю обнову
І пишний вінок в
кольорових листках.
Із яблук і груш
різнобарвне намисто
І ключ журавлиний у
довгій косі…
Ступає велично, іде
урочисто –
Її ю бо щедротам
радіють усі.
Я хочу представити
осінь цю славну –
Сьогодні в честь неї відбудеться бал!
У різних вбраннях ви
впізнайте цю панну.
Хай всіх супроводжує
оплесків шквал!
А сукня – рожева,
трояндово-світла…
-
Чому не
жовтава? – спитаєте ви.
-
А я
захотіла в осінню палітру
Внести трішки
ніжності і чистоти.
Цей колір нехай
нагадає світанки
І сонця несміливий
дотик такий,
Ті сни безтурботні,
що літнього ранку
Віщують, що день буде
світлий, легкий.
Вона – не «Кутюр» -
скажу вам наостанку,
І в моднім салоні
вона не була…
А ткали її ті ж
ранкові серпанки
З легких павутинок,
роси і тепла…
Втрачена краса
Як пишна наречена в ошатній білосніжній сукні, милує очі райська
яблунька своїм рясним багатообіцяючим цвітом навесні.
Влітку
укриває всіх густим холодком, а восени та взимку зачаровує рясними коралами
яскраво-червоних терпкуватих плодів, які цілу зиму приваблюють багатьох
рідкісних птахів своїм неповторним, яскравим виглядом та оригінальним смаком. А
вона, частуючи усіх гостей, поступово втрачає свою самобутню красу…
Стоїш, наче диво, сумна і велична.
Застигла казково у гордій красі.
На сніжному фоні така екзотична,
Як спомин про осінь, усмішка весни.
Уквітчана рясно плодами смачними,
Приваблюєш погляд людей і птахів…
Неначе оазис посеред пустині,
Чи жаданий острів в просторах морів.
Та спокій недовго твій може тривати –
Краса без любові холодна, як сніг.
Тому ти і вабиш гостей всіх пернатих,
Щоб всім довести, що краса – це не гріх.
Ти любиш плодами птахів частувати –
Принади ж свої ти втрачаєш щодня.
Своїм відчуттям ти не можеш не знати,
Що стане звичайним твоє убрання.
Не будеш обвита червоним намистом
Своїх пурпурових, тих райських плодів,
НЕ будеш вражати віночком барвистим,
Світитись теплом серед злих холодів.
Пропала окраса, неначе омана –
Лиш сльози рожеві на білому тлі…
Та тішить ще думка – не все так погано
На нашій старенькій і грішній Землі.
Не будеш ти гордо і пишно сіяти,
Та жертва твоя не звелась нанівець,
Адже тебе вдячність буде зігрівати
Маленьких, гарячих пташиних сердець.
І прийде твій час – в недалекому квітні –
І знов прилетить, може, інший вже птах.
І в пісні своїй проспіває привіти,
Ховаючи радість у білих квітках.
Раптовий мороз
Тихо падає додолу мерзле листя – ще не жовте,
Бо була ж надія в нього на майбутні теплі дні…
Та від подиху легкого листя зляканого жовтня
Осипалось, наче сльози смарагдово-крижані.
Ніжний дзвін лунав ледь чутно – кришталево-мелодійний,
Нагрівав собі етюди і осінні, й зимові.
А на землю день спускався, такий сонячно-надійний,
Та дерева вже стояли у оголеній журбі…
У чому сенс життя?
У чому сенс життя? – одвічне запитання…
На нього кожен день є відповідь своя.
Можливо, ти живеш, щоб зрання й до смеркання
Була хвилина кожна заповнена твоя.
Для когось – вічний труд, для когось – відпочинок,
Один, щоб всім відмовити знайде завжди причину,
А інший безвідмовно допомогти всім рад.
Сьогодні щось пізнав чи дав комусь пораду,
Когось чомусь навчив і сам чогось навчивсь.
Так кожен плідний день несе свої принади.
І радість у серця, якщо ти потрудивсь.
І ось прийшов той день, коли ти вдячний Богу,
Що дерево зросло, чи квітка розцвіла.
А цього б не було, коли б на допомогу
Рука твоя трудяща так вчасно не прийшла.
Життя – це дійсно труд – тілесний і духовний.
І кожен обере тут свій пріоритет
І не залежно, як ти виглядаєш зовні,
Твоє життєве кредо враз змінює портрет.
Якщо ти обираєш духовність, доброчинність,
Твої фізичні вади ніхто не поміча.
Бо все твоє єство, уся твоя значимість
В глибоких і бездонних, і сяючих очах.
І з плином часу ти нарешті розумієш,
Що все життя твоє – це тисячі дрібниць.
І ти мудрець, якщо прожити так зумієш,
Не втративши себе, не опустившись ниць.
А визначивши те – суттєве і важливе
Не для слабкої плоті, а те, що для душі.
І справді сильний ти, якщо усе можливе
Зробив, щоб дотягнутись до верхньої межі…
٭٭٭
Стараюсь у майбутнє не дивитись,
Не згадувати, що було напередодні,
А краще тою крихтою насолодитись,
Яка від радості відпала нам сьогодні.
Стараюся у завтра не вдивлятись…
Можливо, буде гірше, або важче…
Не треба нових труднощів боятись,
А все-таки надіятись на краще.
Старатись накопичувати сили,
Зібрати силу духу й силу волі,
Щоб впевнену ходу не підкосили
Нові удари й повороти долі.
Стараюсь тим, що є, задовольнятись,
Хоч і нестерпний, часом, присмак гіркоти…
Зате я в очі можу подивитись
І тим, хто поруч, й тим, до кого йти.
٭٭٭
Тихо падає сніг, і природа сумна…
Опустили гілки одинокі ялини.
Все завмерло навкруг, бо надворі зима,
Лише думка біжить навпростець по купинах.
Зачепив ненароком ногою сугроб,
Осунувшись с разбегу в снежинок
лавину
И подумав мельком: «Хорощо, что
не гроб».
А потом: «Что такое? Ведь я с
Украины».
На каком языке, чи на мові якій
Це давно вже здається мені не суттєвим.
Лиш би йшло від душі, хоч розладило стрій,
Підкорившись стихійним думкам цим миттєвим.
٭٭٭
А кажуть, що цінується відвертість…
Та де ж вона в сучасності людей?
Улесливість – до тих, хто має першість,
Презирство – це до тих, хто без грошей…
А щирість справжню можна прочитати
Лише в дитячих праведних очах,
Що бачать душу крізь строкаті шати
Й фальшиві посмішки, нещирі на устах…
٭٭٭
На жаль, духовність в нас не завжди домінує.
Для когось – це святе, а хтось про це й не чує.
І результат – нема в душі прощення й доброти,
І світ жорстоким називаєш ти…
٭٭٭
Не в обладании наше счастье,
А в нежелании обладать.
Кто не стемится к деньгам, и власти,
Тот, несомненно, душой богат.
И тот оценит цветок растущий,
Всех ослепляющий красотой.
Он жизнью дышащий, он – живущий,
Хоть и ничей он, но твой и мой.
И тот сорвать его не стремится,
Чтоб стал ему лишь принадлежать,
А вместе с нами чтоб насладиться,
В душе оставив любви печать.
И красоте его все будут рады,
И это счастье – в твоих руках!
Цветы сажайте земного сада,
Храня богатство в своих сердцах.
Кто от вещей смог освободиться
(Уж очень тленно стремленье к ним),
Тот может подлинным насладиться:
Богатством духа, умом живым.
Кто не стремится к деньгам и власти,
Тот несравненно душой богат.
Не в обладании наше счастье,
А в нежелании обладать.
٭٭٭
Значима в школі кожна хвилина:
Хтось за цей час вивів букву найпершу
Хтось зрозумів, як він жити повинен,
Хтось сягнув нових висот, нових звершень.
Значима в школі кожна людина:
Вчитель – як друг, вихователь, наставник
Учень, як житель шкільної родини –
Рідний, щасливий, потрібний і вправний.
Кожна подія у школі значима –
Уроки, концерти й перерви малі
Все задля того, щоб ти звавсь «людина»
Й прагнув залишити слід на землі.
Настанова учителю
У кожного в душі є іскорка любові…
Усе в твоїх руках – не погаси її!
Зумій зробити так, щоб всі ідеї нові
Були такі ж вагомі, як істини старі.
І розпали ту іскру своїм гарячим серцем,
Відкрий дитині кожній життя чудову мить.
Хай ця наука стане прозорим тим озерцем,
Яке ніщо й ніколи уже не замутить.
І не замінюй справжнє яскравим та підробним,
Вчи учнів розрізняти добро і підле зло,
Не бійся видаватись смішним, немодним, добрим,
Бо в щирості насправді взаємин джерело.
І ті, хто свято вірить, і ті, кому байдуже,
Смиренні й дратівливі – з них кожен – Божий син.
І згай, ми не достойні судити їхні душі,
З усіх них майже кожен в душі – християнин.
То ж розбудити віру і зворушити душу –
Обов’язок святий твій і над ретельний труд…
І кожен нехай скаже: «Хоч важко, та я мушу!
Без мене їм не бути, то ж недарма я тут!»
Ти – особлива
Донечці
Готується юність до свята Купала…
Хтось – справно, серйозно, а хтось – знічев’я.
Ти дивишся в небо, чи зірка упала,
Не вірячи в чудо, шепочеш ім’я…
Оте – найдорожче, найкраще у світі,
Що вголос не вимовиш, бо аж пече…
Його хочеш бачити кожної миті,
І власника ймення відчути плече…
Всі модні, сучасні, та ти – особлива.
Ти – чиста і ніжна, як подих весни.
І доля тобі усміхнеться щаслива,
І радість життя розмітатиме сни.
А час так біжить, що не можна догнати.
Помітив це кожен, хто справді живе.
Міняйся, мужній, та не смій розтрачати
Оте особливе, що в тебе лиш є.
История Мадам L’Ambre
Истории моя печальна,
Окутана любовной тайной…
Но вместе с тем она прекрасна,
Ведь говорит о чувстве страстном…
Мадам L’Ambre – о ней рассказ.
Я думаю, он тронет вас.
Она росла в семье богатой,
Где знатность, слуги и палаты.
Ни в чем у нее нет нужды…
- Счастливая, - вдруг скажешь ты.
Но эти дивные глаза…
В их глубине дрожит слеза.
И грусть нельзя ведь не заметить.
Позвольте мне на все ответить.
В году 1908 – ом,
В том городе, где ее дом,
Торговец новый появился,
И вид его вдруг покорил всех.
Черты лица его – пленяли,
И все при встрече уверяли:
- Он совершенен, несомненно,
С образованием отменным.
Привез он в город украшенья,
Все уникальны, без сомненья,
Но главное не в тех камнях,
Не в ювелирных чудесах.
В суме узорчатой заплечной,
Расшитой стильно, безупречно,
Иные были чудеса!
Ее глубокие глаза
Вдруг засияли восхищеньем,
Когда изысканным движеньем
Суму торговец вдруг открыл –
Чудесный запах все залил!
Был аромат и томный, властный,
И бархатный, и нежный, страстный…
Окутал всю – от глаз до пят…
Она его поймала взгляд,
И сердце выпрыгнуть готово –
Не надо говорить ни слова –
В глазах обоих объясненье –
Любовь, восторг и восхищенье…
Лишь дважды в год могли быть встречи…
И время превращалось в вечность.
И слушая его рассказы,
Она ловила все те фразы:
И о восточных дальних странах,
О старых мастерах в тюрбанах,
В перстнях с карбункулов, агатов,
И о секретах ароматов.
Но всех сокровищ ей дороже
Был тот кулон – на его коже
Осколок янтаря сиял –
L’Ambre – его он называл.
Для них он был осколком солнца,
Сияющим в ночи оконцем,
Их маленькой любовной тайной –
Закономерной и случайной…
Разлуку письма коротали…
Друг другу обо всем писали.
Они были длинны и страстны,
Полны надеждой – тем прекрасны.
Он каждый раз возил подарки –
То, что считалось редким, ярким:
Флакон с чудесным ароматом,
Бальзамы, россыпи помады –
Изысканы, неповторимы,
Как и любовь, что между ними…
Но планы молодых влюбленных
Разбились о стену законов:
Такой союз был мезальянсом,
Для общества – ударом, трансом…
Отец ей выбрал жениха…
В душе – отчаянье, тоска…
И к алтарю, слезой умывшись,
Пошла она, с судьбой смирившись.
В тот день покрылось сердце льдом,
И поселилась грусть – о нем!
Любовь была большой цены –
Не возвратился муж с войны,
И о любимом слух пропал,
И в город он не заезжал…
Осталось горе безутешным
Для бедной девушки прелестной.
Но в сердце чувство не забылось –
В воспоминаньях воплотилось,
В родных до боли ароматах…
И в честь любви той, что когда-то,
Она от рода отказалась –
Мадам L’Ambre – так представлялась.
Всегда ухожена, прекрасна,
И элегантна, и изящна,
Вся в чудном, нежном аромате,
Воспоминанья в грустном взгляде,
Задумчива и чуть грустна…
Мадам L’Ambre – это она…

Немає коментарів:
Дописати коментар